Сенсуаліст: Розумовласники (Умовладельцы)

додано: 03-12-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1228256036.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• • Політика •

Щонайменше з часів, коли церкви були відокремлені від прямого (і як правило тоталітарного) формування загальної думки, цю функцію з перемінним успіхом та результатом перебирають на себе уряди та партії. Іноді їм на зміну заступає третій гравець, бувають навіть випадки успішних замахів на це з боку інтелектуалів, науковців, митців...
Але поки існують сучасні реалії в державній політиці, що заклалися в історичному сенсі не так вже й давно – якихось кілька століть – класичним залишається вибір між урядом (державою) та партіями (політикою) як головними „розумовласниками”. Відповідно, й базові моделі від того умовно поділяються на тоталітарні та демократичні.

Звісно, існують і цікаві виключення з цієї моделі, і їх навіть багато, але наша увага най буде прикута передовсім до українських реалій. Тим більш, що і в Україні цей „фундаментальний” вибір досі не зроблено на чийсь бік настільки рішуче, щоб було незворотнім.

Насамперед дещо з теорій політичної філософії, зокрема про вибір моделей та шляхів. Як відомо з однієї з відомих, потужних та й досі популярних західних традицій, за наявності двох чи більше зол людина має обирати найменше з них. Відтак користуються „меншим злом”, протиставляючи себе іншим традиціям – „необхідного зла” та „необхідного добра”. Дві останні, власне, теж західного походження традиції, фактично освячують авторитаризм та тоталітаризм та ще й гарно його визначають саме наведеними вище словосполученнями. Отже, головною відмінністю „меншого зла” від, наприклад, „необхідного зла”, є опційна, тимчасова його, „зла”, природа. Свобода та можливість замінити його на інше „зло”, як тільки те стане очевидно меншим ніж наявне.

Зараз ми маємо рівень опису проблем, який в більшості випадків ніяк не є конструктивним. Адже більшість меседжів та навіть концепцій політичного розвитку України обмежуються викриванням „зла”, „злісної” природи того чи іншого явища, без виставлення ранжиру – як завгодно суб’єктивного – щодо меншості того зла відносно інших наявних.
Це слід від ідеологічної спадщини минулої епохи, коли події, явища та процеси поділялися фактично на „безумовно” негативні та позитивні, себто на „зло” і „добро”. Відповідно, й опис „зла” в сучасних концепціях фрагментарний, такий що просуває в якості ліків або „необхідне зло”, або частіше „необхідне добро”. Аби й надалі не засмучувати читача цими філософськими дефініціями, просто натякну що такі концепції та описи мають багато більше спільного з рекламними технологіями, ніж з просуванням принципових рішень.

Прямим наслідком наведеного вище стану є й продукт, що його вживаємо під назвою „політична система України”. На думку автора, вона потребує суттєвих і кардинальних змін, де „кардинальне” не дорівнює „миттєве” та „блискавичне”.
Адже система існуючих (понад межами статистичної похибки) політичних партій будується переважно на принципах „необхідного зла” (протест) та „необхідного добра” (спасіння), хоча й позиціонує себе іноді як „менше зло”. Але від останнього принципу сучасні помітні партії стоять якнайдалі, тому що з їх інституціональної точки зору це невигідно – підштовхувати виборця то вагань і готовності рішуче змінити „віру” на наступних виборах.

Маємо, що партії настільки ж палко малюють себе конфронтаційними щодо суперників, нібито на ідеологічному ґрунті, наскільки ж потім й вперто уникають тих самих ідеологічних принципів у вузькому коридорі, що його самі собі накреслили цинічним „реал політикс”. Останні події – року й більше – унаочнили це явищем феноменом „сором’язливого політика”, тобто такого, що наобіцяв стільки ворожого та конфронтаційного, що не може взагалі з ким-небудь блокуватися, не викликаючи при цьому закидів у безвідповідальності або „надвідповідальності”.

Це і є ключова риса політичної схеми, яку треба змінювати. Суто технічно вирішення проблеми виглядає наступним чином.
Нові партії, що мають бути створені на уламках існуючих або й без такого, займатимуть позиції не прямо протилежні, а по-різному акцентовані в пріоритетах. Це створює розмитий позитивний вибір поміж „меншими злами”, що гарно ілюструється на прикладі нудьгуючої команди.
Уявіть собі команду, яка вимушено замкнена в обмеженому просторі і має довгий час перебувати там, не змінюючи правил. Головна умова завдання – „вбити час”, тобто винайти собі менше з зол, не тішачи ілюзією, що всім вдасться натомість провести його з явною користю. Тоді побачимо, що прихильників ідеї „перегляд телевізору”, „жмурки”, „картярство”, „анекдоти” буде ... більше ніж людей в команді – адже певна, а то й значна частина присутніх обиратиме собі час від часу то одне, то інше, в залежності від ситуації.

Так само, на думку автора, мають бути з часом переформатовані політичні партії, які б утворили з себе феномен позитивного вибору поміж себе як претендентів на „менше зло”. В абстрактному політичному вакуумі (без прив’язки до України) можна уявити собі, як приклад, „партію зелених”, „комуністів” та „любителів пива”, які в даній моделі мають не антагоністичні цінності та декларації, а змагання за краще акцентовану увагу до проблем („проблематизацію”). Легко уявити, що такі партії можуть творити як тотальні коаліції, так і варіанти (що зростатимуть із кожним новим компонентом) союзів та інших комбінацій.

При цьому вони зберігатимуть свою, власне, природну функцію – „володіти розумами” та об’єднувати однодумців або прихильників схожих доктрин, не знешкоджуючи незгідних. Цю трохи призабуту функцію вкладали у власне „партії”, що відмінні від „кланів” та „конфесій”, батьки цього явища – зокрема, Болінгброк, Стерн, Свифт, Дефо та багато інших.

На виході маємо: партії посилюють свої природні функції, а ті в свою чергу гарантують їм, що повного провалу, нищення в разі „легислативної відпустки” їм не буде. Більш того, час працюватиме на них при мінімально вдалому перебігу обставин та зусиль – акценти і проблеми мають властивість здуватися чи роздуватися, відтак виборець, прихильник та активіст може разом з цими процесами переглядати свої пріоритети щодо „меншого зла”, не ризикуючи потрапити до псіхлікарні з важкими діагнозами та кризами ідентичності.

В той же час, ті партії ризикують багато чим. Насамперед – втратою ілюзій щодо існування феномену кріпосного виборця, „електоральних вотчин” та безкінечної безкарності перед цими двома.
Адже насправді „можна безкінечно довго дурити одного, можна вдало і блискуче надурити всіх; однак, неможливо безкінечно довго вдало і блискуче дурити всіх”, перефразуючи відомого оратора. І альтернатива добровільному прозрінню буде жорстоким похміллям, чого автор не бажає нікому.

Зрештою, маємо відійти від моделі про „трагічність” та „вирішальність”, „фатальність” та „неминучість” того чи іншого політичного вибору. Адже – якщо хто хоче бути „розумовласником”, то має примножувати головний продукт того володіння – „розум”, а не глушити його всіма підручними та уявними методами.

"Сенсуаліст"


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 03-12-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1228256036.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.